Промова Папи Франциска до учасників пленарного засідання Конгрегації у Справах Інституцій Богопосвяченого Життя та Спільнот Апостольського Життя

Дорогі брати і сестри,
Для мене є великою радістю приймати вас сьогодні, коли ви зібралися на пленарну сесію, щоб роздумувати на тему вірності та відходу від богопосвяченого життя. Я вітаю кардинала префекта та дякую йому за вітальні слова; вітаю всіх вас та хочу висловити вам мою вдячність за вашу роботу та служіння вашим життям, посвяченим Богові, для цілої Церкви. Тема, яку ви вибрали, є важливою.
 
Ми можемо, звичайно, сказати, що в наш час вірність є випробувана; статистики, які ви наводите, показують це. Ми знаходимося перед лицем справжньої «кровотечі», яка послаблює богопосвячене життя та, власне, життя Церкви. Відхід від богопосвяченого життя непокоїть нас. Насправді, деякі люди залишають богопосвячене життя, щоб бути послідовними, тому що визнають, після серйозного розпізнання, що у них ніколи не було покликання; але інші з часом втрачають вірність, часто лише через кілька років після прийняття вічних обітниць. Що ж є причиною?
Як ви добре помітили, є багато факторів, які обумовлюють вірність. В наш час зміни епох, а не тільки епохи змін, видається важким завданням взяти на себе серйозні та остаточні зобов'язання. Якийсь час тому один єпископ розповідав мені про одного дуже хорошого хлопця, який закінчив університет, і працював у парафії, цей хлопець прийшов до єпископа і сказав: «Я хочу бути священиком, але тільки на 10 років». Ми живемо в культурі тимчасових речей.
Перший фактор, який заважає нам витривати у вірності, це соціальний та культурний контекст, в якому ми живемо. Ми занурені в так звану культуру фрагменту, культуру тимчасового, це призводить до того, що ми починаємо жити так, як модно, ми стаємо рабами моди. Ця культура провокує в нас бажання мати завжди напоготові «запасний вихід», відкритий на інші можливості, вона живить в нас бажання споживання, примушує нас забувати про красу простого та суворого життя, часто провокує величезну екзистенційну пустку. Дуже поширеним стає сильний практичний релятивізм, згідно якого ми оцінюємо всі речі в залежності від самореалізації, яка часто не має нічого спільного з євангельськими цінностями. Ми живемо в суспільстві, де економічні правила замінюють моральні, диктують закони та нав’язують свої власні системи цінностей, які зневажають цінність життя; суспільство, в якому диктатура грошей та прибутку нав’язує бачення існування, в якому той, хто не заробляє, є відкинутий. В цій ситуації, зрозуміло, що спочатку людина має дозволити євангелізувати себе, а тільки потім присвятити себе євангелізації інших.
До соціо-економічного фактору маємо додати інші. Один з них це моложавий світ, складний світ, водночас, і багатий, і складний. Він не є негативним, але він є складним. В ньому не бракує дуже щедрих молодих людей, солідарних та задіяних на релігійному та соціальному рівні; молоді люди, які шукають справжнього духовного життя; молоді люди, спраглі чогось іншого, ніж їм пропонує світ. Це чудові молоді люди, і їх немало. Але також і серед молодих людей є багато жертв логіки світськості, яку можна підсумувати таким чином: пошук успіху будь-якою ціною, пошук легких грошей та легких задоволень. Ця логіка спокушує і багатьох молодих людей також. Наше завдання саме в тому, щоб бути поруч з ними, щоб заразити їх радістю Євангелія та приналежності до Христа. Цю культуру потрібно євангелізувати, якщо ми не хочемо, щоб молоді люди були розчавлені її вагою.
Третій фактор, що спричиняє відхід від богопосвяченого життя, випливає з нього самого, тому що поруч з великою святістю – є величезна святість в богопосвяченому житті! – не бракує проти-свідчень, які роблять вірність неможливою. Такі ситуації, між ними пригадаємо рутину, втому, тягар управління структурами, внутрішні розподіли, пошуки влади – ті, хто лізе вгору –, світська манера керування релігійними інституціями, або така манера керування, коли керівник стає авторитарним або займає тактику невтручання. Для того, щоб богопосвячене життя підтримувало свою пророчу місію, свою чарівність, продовжуючи бути школою вірності для тих, хто поруч, і тих, хто далеко (cfrEф 2,17). Воно має зберігати свіжість та новизну зосередженості на Ісусі, привабливість духовності та силу місії, має показати красу слідування за Христом та випромінювати надію та радість. Надію та радість. Це показує нам, як справи в спільноті, що є всередині. Чи є надія, чи є радість? Добре. Але коли зникає надія та немає радості – погані справи.
Один з аспектів, якому потрібно уділяти особливої уваги – це братерське життя в спільноті. Воно має черпати своє натхнення в спільнотній молитві, в молитовному читанні Слова, в активній участі в таїнствах Євхаристії та Примирення, в братерському діалозі та щирому спілкуванні між членами спільноти, у братерському виправленні, у милосерді до брата або сестри, які згрішили, у розподілі відповідальності на всіх. Це все має супроводжуватися промовистим та радісним свідоцтвом простого життя поруч з бідними та місією, яка підносить периферії життя. Від оновлення братерського життя в спільноті сильно залежить результат душпастирства покликань, здатність говорити «прийдіть і побачите» (cfrЙн 1,39) та наполегливість братів та сестер, молодих та старших. Тому що, коли брат чи сестра не знаходить підтримки свого богопосвяченого життя всередині спільноти, він чи вона піде шукати її зовні, з усіма наслідками, які з цього випливають. (cfrБратерське життя в спільноті, 2 лютого 1994, 32).
Покликання, як сама віра, це скарб, який ми носимо в глиняних посудинах (cfr 2 Кор 4,7); тому маємо піклуватися про цей скарб, як піклуються про дорогоцінні речі, щоб ніхто не вкрав у нас цей скарб, щоб з часом він не втратив своєї краси. Це піклування – завдання кожного з нас, покликаних зблизька наслідувати Христа вірою, надією та милосердям. Ці чесноти маємо зрощувати кожного дня в молитві та підкріплювати доброю теологічною та духовною підготовкою; вони захищають нас від моди та від культури ефемерного та дозволяють нам бути твердими у вірі. На цьому фундаменті є можливим жити євангельськими радами та мати такі почуття, які мав Ісус. (cfrФил 2,5). Покликання – це дар, який ми отримали від Господа, що зупинив свій погляд на нас і нас покликав (cfrMк 10,21) слідувати за Ним у богопосвяченому житті, ми маємо велику відповідальність за цей дар, який отримали. З допомогою благодаті Божої, кожен з нас є покликаний взяти на себе відповідальність за своє власне людське зростання, духовне та інтелектуальне, та водночас, підтримувати живим вогонь покликання. Це означає, що в свою чергу, ми тримаємо наші очі спрямованими на Господа, маємо бути уважними до того, щоб йти за логікою Євангелія та не піддаватися критеріям світськості. Як часто велика невірність починається з маленьких відступів або неуважності. Також в цьому випадку є важливо прислухатися до заклику апостола Павла: «Пора вам прокинутись від сну» (Рм 13,11).
Говорячи про вірність та відхід від богопосвяченого життя, ми маємо приділити велику увагу духовному керівництву. Я хочу це підкреслити. Необхідно, щоб богопосвячене життя приділило увагу підготовці кваліфікованих духівників для виконання цього служіння. Я говорю «богопосвячене життя», тому що харизма духовного спрямування, скажімо, духовного керівництва, це «світська» харизма. Священики також це роблять, але вона «світська». Скільки разів я чув від сестер: «Отче, Ви не знаєте священика, який би міг мене керувати?” – “Але, скажи мне, у твоїй спільноті хіба немає мудрої сестри, Божої жінки?” – “Так, є одна старенька, але…“ – “То йди до неї!”. Ви самі опікуйтеся членами вашої спільноти. На попередній сесії ви вже звернули увагу на цю потребу, про що свідчить ваш недавній документ «Для нового вина нові бурдюки» (Pervinonuovootrinuovi) (cfrМт. 9, 17). Потрібно знову і знову наполягати на цій необхідності. Важко тривати у вірності, якщо ми самотні, або якщо поруч з нами брати або сестри, нездатні слухати уважно та терпеливо, або якщо вони не мають відповідного досвіду богопосвяченого життя. Ми маємо потребу у братах та сестрах, досвідчених на дорогах Бога, щоб робити те, що робив Ісус для учнів з Емаусу: супроводжував їх у дорозі життя, щоб в момент, коли вони розгубилися, наново розпалити в них віру та надію через Слово та Євхаристію. (cfrЛк 24,13-35). Це делікатне і складне завдання духовного керівника. Немало покликань втрачається через брак хороших духовних керівників. Ми всі, богопосвячені особи, молоді і не дуже молоді, маємо потребу в належній допомозі в конкретний момент, в якому ми живемо. Водночас ми маємо уникати будь-якого керівництва, яке створює залежність. Це є важливо: духовне керівництво не має створювати залежність. Маємо уникати здійснення керівництва, яку створює залежність, надмірно захищає, контролює або робить людину інфантильною, але ми не можемо змиритися з тим, щоб бути самотніми, маємо потребу в близькому, частому та повністю дорослому керівництві. Все це служитиме для того, щоб забезпечити постійне розпізнання, яке приведе до відкриття Божої волі, до пошуку всього, що найбільш приємне Господу, як сказав би Св.Ігнатій або – словами Св.Франциска з Ассизі – «хотіти того, що Йому приємне» (cfrFF 233). Розпізнання вимагає, з боку духовного керівника та від того, того він скеровує, тонкої духовної чутливості, постави самого перед собою та перед іншим “sineproprio”: повністю вільним від упереджень та особистих або групових інтересів. Більше того, я хотів би нагадати, що це розпізнання не служить для того, щоб вибрати між добром та злом, а між добрим та кращим, тим, що є добре, та тим, що веде до ототожнення з Христом. Я би ще міг говорити, але зупинимося на цьому.
Дорогі брати і сестри, я ще раз дякую вам та закликаю на вас та на ваше служіння членів та співробітників Конгрегації у справах інституцій богопосвяченого життя та спільнот апостольського життя, постійне заступництво Святого Духа.Я від сердця вас благословляю. Дякую.
ЗАЛ Папи Клементасубота, 28 січня 2017 р.

за матеріалами КМЦ

Ради настоятелів згромаджень Католицької Церкви латинського та східного обрядів зустрілись у м. Бар

8–9 травня в місті Бар у монастирі Сестер Бенедиктинок Місіонерок відбувається зустріч Рад Конференцій вищих настоятелів чоловічих і жіночих згромаджень Католицької Церкви латинського та східного обрядів. 

Це вже п'ята зустріч усіх чотирьох Рад. Ініціатива таких з'їздів зародилася після Асамблеї богопосвячених осіб Церкви двох обрядів, яка відбулась у Львові у 2015 році. Також були присутні заступник Голови Комісії богопосвяченого життя при Конференції єпископату РКЦ та заступник Голови Патріаршої Комісії у справах монашества УГКЦ. Радні зустрілися для обговорення планів на майбутнє.

Далі

15-18 листопада 2016 у монастирі Згромадження Сестер Непорочного Серця Марії (Гонораток) м. Бердичів відбулася зустріч сестер-монахинь віком 40-55 років життя. Тема зустрічі: “Віднови дар, який отримала”.
 
У цій зустрічі взяло участь 25 сестер з 11 чернечих згромаджень. Зустріч мала характер оазису, де у теплій і щирій атмосфері учасниці мали можливість вислухати доповіді стосовно завдань і викликів віку 40-55 років та шляхів їх вирішення, спілкування у спільноті і ролі кризи у духовному житті богопосвяченої особи. Своїм життєвим досвідом та знанням поділилися із сестрами с. Ірена Лісовська зі Згромадження Слуги Ісуса, с. Юлія Ясинецька зі Згромадження сестер Непорочного Серця Марії (Гонораток), с. Наталія Мельник зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини, а також лікар гінеколог п. Людмила Держановська. Не бракувало часу при цьому на спілкування сестер, спільну та індивідуальну молитву, можливість духовної розмови з о. Станіславом Маньським, Капуцином.
Дякуємо с. Анні Заінчковській, яка від імені Конференції Вищих Настоятельок Жіночих Чернечих Орденів РКЦ в Україні організувала дану зустріч.

Рената Нуцковська






Спільнота - місце Милосердя




… з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них: Мир вам!
н 20, 19)

Рік Божого Милосердя дає нагоду кожному затриматись над змістом власних вчинків, зокрема свого життя і служіння. З 17 по 23 квітня таку нагоду отримали сестри-монахині з різних жіночих чернечих згромаджень усієї України, під час формаційної зустрічі, яка згромадила сестер, що перебувають у постулаті, новіціаті, юніораті, та їхніх наставниць. Учасниць гостинно приймали у своєму монастирі в м. Кам`янці-Подільському (Хмельницька область) монахині Ордену Сестер Уршулянок Конаючого Серця Ісуса.  
Зустріч розпочалася Святою Месою, яку целебрував Єпископ-Помічник Кам’янець Подільської Дієцезії Радослав Змітрович. Вказуючи на зв’язок людини з Богом, єпископ підкреслив, що єдність з Господом поглиблюється за допомогою пізнавання і споглядання Бога у любові.
Провідним мотто зустрічі став заклик: «Спільнота – місце Милосердя», а тематика грунтувалася на 20 розділі Євангелія від Йоана. Похиляючись над кожним словом, о. мгр ліц. Василь Косік, викладач біблійного богослів’я у Вищій Духовній Семінарії в Городку, вказував на присутність Бога в спільноті, зазначаючи, що проявом присутності Христа є не що інше, як вияв любові до Господа та між братами.
Після Біблійного впровадження та медитації над Пасхальним Словом, Сестри мали нагоду переглянути в місцевому кінотеатрі фільм Кевіна Рейнолдса «Воскресіння», що дало також нагоду поспілкуватися з різними людьми-співглядачами про Ісуса Христа.
Чудовою можливістю духовного збагачення став виїзд сестер-учасниць до мальовничого куточка Поділля у с. Маліївці, де у давні часи знаходився печерний монастир пустельників Василіянського чину. В одній із печерних каплиць о. В’ячеслав Клембовський відправив Святу Месу і звернувся до сестер зі словом, вказуючи на багатство та цінність чернечого життя.
Тут, під час молитви, відчувалася особлива Божа присутність, адже Сестри водночас стали свідками відроджування релігійності в серцях місцевих жителів. Оглядаючи місцеві краєвиди, сестри мали нагоду побачити будівництво нових чернечих келій та храму монастиря, започаткованого о. В’ячеславом Клембовським, а також історичні пам’ятки, зокрема палац - літню резиденцію роду Орловських (XVIII ст.), а також зустрітися з щирою привітністю та гостинністю жителів села.
Частуючись та перебуваючи у простоті, єдності та любові, хотілося заспівати: «Лише у нас на Україні...» 

На завершення формаційної зустрічі, Ординарій Кам’янець-Подільської Дієцезії, Єпископ Леон Дубравський, наголосив, що кожна людина, а особливо богопосвячена, повинна бути схожою до свічки, яка не коптить, не димить, а горить і спалюється в Божій любові.



Модератор Зустрічі  - с. Хіацинта Князєва OSB,
Голова Конференції Вищих Настоятельок РКЦ в Україні

  


Зустріч настоятельок монаших згромаджень РКЦ в Україні «Ентузіазм Милосердя»

У Кам’янець-Подільському, 13-15 квітня цього року, відбулося Пленарне засідання Конференції вищих настоятельок жіночих інституцій і товариств апостольского життя РКЦ в Україні.
Настоятельки Монаших згромаджень протягом кількох цих днів ділилися своїм досвідом та задумуватись над кращим та ефективнішим служінням Церкві в Україні. До сестер із словом звернулися деякі особи. Єпископ Ян Нємець у своїх промовах вказував нам на Господа, Який має дві руки – це Милосердя і Справедливість, якими формує людину, щоб більш єдналася з Ним. Єпископ Ян поділився своїм багаторічним досвідом життя у спільноті. Гостями зустрічі були також о. В’ячеслав Клембовський та о. Олександр Коцюр. Отці розкрили тему конфлікту та війни, яка також, як і в нашій країні, може мати місце у спільнотах. Наголосили, що милосердя є дуже потрібним в деструктивних умовах, і кожна війна – це не лише трагедія, але виклик милосердя в людях. Службу Божу на завершення відслужив єпископ Радослав Змитрович. Владика зазначив, що головна проблема сучасної України – це втрата надії. Завданням богопосвячених осіб є жити у перспективі неба і вказувати на надію, яку несе Воскреслий Христос. Зустріч пройшла в атмосфері Божої присутності, взаємного збагачення, у спілкуванні та єдності.

С. Хіацинта Князєва OSB,
с. Анна Заінчковська FMA